• Новини
  • Афганістан – нескінченне минуле без майбутнього

Афганістан – нескінченне минуле без майбутнього

Афганістан – нескінченне минуле без майбутнього

Сива давнина

Напевно, першу згадку про конфлікт на територіях, що зараз належать до Афганістану, ми зустрічаємо у стародавній Рігведі. Там є опис, так званої «Війни десяти царів», що сталася, приблизно, 3500 років тому. Якщо стисло, то йдеться про те, як арійське плем’я, очолюване царем Судасом, вдерлося на території чужинців, як можна судити з тексту, зажадавши їхніх коней та корів. Втім, війська Судаса несподівано наштовхнулися на жорсткий опір - відразу десяти місцевих племен, що погнали прийдешніх загарбників аж до їх власних територій, затисли на березі річки Іраваті, і лише справжнє чудо врятувало аріїв – вони встигли перейти річку вбрід, а переслідувачі загинули у повені з грозою, що зненацька розразилася. У переліку десяти племен, що наводиться в Рігведі, ми зустрічаємо такі, як «паршу» і «пакту» - дослідники вважають, що вони є далекими пращурами нинішніх пуштунів.

Ще один цікавий епізод з далекої давнини стався вже під час завойовницьких походів Олександра Македонського – на його шляху до Індії він був змушений штурмувати майже неприступну фортецю у Бактрії, на території сучасного Афганістану. Місцевий правитель досить довго стримував напад досвідчених грецьких військ, вдало користуючись перевагами місцевості: височенні скелі, глибокі прірви тощо…і лише успішні перемовини з греками змусили його здати фортецю в обмін на те, що Олександр фактично залишив його й далі там царювати.

Таким чином, ми бачимо, що ця територія ніколи не була гостинною до загарбників, а люди, що там мешкали завжди добре зналися на війні та готові були дати відсіч будь-якому вторгненню. Власне, навіть сама назва «Афганістан», як вважають, походить від індоєвропейського «авагана» - «чужі», «відокремлені» - що, власне, натякає про їх ставлення до непроханих гостей.

«Імперія завдає удару»

В середині XVIII сторіччя Перська імперія переживала не найкращі часи, а після вбивства славетного Надір-шаха його найвідданіші воїни афганського походження на чолі з Ахмед-ханом Абдалі повернулися до Афганістану. В 1747 році під час джирги, ради пуштунських племен, його було проголошено шахом Афганістану – Ахмед-шахом Дуррані (дуррані означає «перлина з перлин»), і весь його рід став з того часу йменуватися не «Абдалі», а «Дуррані». Дуррані були одним з трьох найвпливовіших об’єднань пуштунських племен, два інших були гільзай (або гільджи, від тюркського «халаджі») та каррані, які сторіччями боролися між собою за владу. Втім, і серед дуррані теж точилася боротьба між кланами садозай і баракзай. Так сталося, що в цю боротьбу, попри власне бажання, втрутилася Британська Імперія.

Власне, досить довго британці не надто цікавилися тим, що відбуваються десь там за Хайберським проходом, на околицях Перської імперії. Але на початку 19-го сторіччя вони буди дещо знервовані планами Павла Першого і Наполеона дістатися через Персію та Афганістан до Британської Індії, до того ж один з представників баракзаїв, Дост-Мухамед, у своїй боротьбі за владу з конкурентом з клану садозаїв, якого звали Шах-Шуджа, вирішив звернутися по допомогу до росіян. Цього вже Імперія витримати не могла, і в 1838 році британці оголосили Дост-Мухамеду війну і відправили війська на допомогу Шах-Шуджі. Досить швидко і не зустрічаючи особливого опору, британські війська взяли Кандагар, Газні, а потім і Кабул, посадивши на трон Шах-Шуджу.

Ось тут, власне і почалося все те, з чим потім довелося зіштовхнутися, практично, усім охочим «навести лад» в Афганістані. На випадок якихось заворушень, британці, за своєю звичкою, залишили тимчасово в кількох містах гарнізони. Спочатку все йшло досить гарно, пожвавилася торгівля, в Афганістан прийшли «імперські» гроші, але постійне втручання британців у всі внутрішні справи почало дратувати не лише ворогів Шах-Шуджі, але й ого самого. Закінчилося все очікувано – восени 1841 року спалахнуло повстання, до якого долучилися майже всі представники ворогуючих родів та племен – дуррані, гільзай та інші, повстанні швидко охопило Афганістан, у Кабулі, Газні та інших містах сталася справжня різанина. Протягом наступних пів року британці ввели війська, які привели «каральні акції», але після цього британці остаточно вивели всі війська, а на трон зненацька померлого Шах-Шуджі знову посадили Дост-Мухамеда.

У 1878-1879 роках британці, яких дратували постійні загравання правителів Афганістану з Росією, знову ввели війська, захопивши всі великі міста в країні, але закінчилося це знову масовим повстанням у 1879 році, яке остаточно придушили лише у 1880-1881 роках. Домовившись з новим правителем, Абдур-Рахманом, британці остаточно залишили країну.

Втім, в 1919 році вже афганські війська атакували британські у Хайберському проході, намагаючись «відкусити» шматок від Британської Індії, але їх було відкинуто, і британці навіть бомбардували Кабул, використавши авіацію. У підсумку, британці остаточно втратили вплив у Афганістані, але закріпили лінію Дюрана на кордоні Афганістану і Пакистану.

«Зав'яз пазурець - і пташці кінець»

«Ми не підштовхували росіян до втручання, але ми навмисно підвищували ймовірність цього», - Збігнєв Бжезінський, радник з безпеки при президенті США у 1977-1981 рр.

Як так трапилося, що Радянський Союз встрянув в авантюру в Афганістані, яка знекровила його, і, певною мірою, призвела до його руйнування?

Попри те, що СРСР перебував у гарних стосунках з Афганістаном ще з 1919 року, коли молоді держави першими визнали одна одну, ніхто у Союзі не горів бажанням брати участь у місцевих «розборках». Більш того, мало хто з радянських політичних діячів бачив справжнє «кланово-племінне» підґрунтя тих процесів, що вважалися їм проявами «класової боротьби». Насправді ж то була все та ж сама звична для Афганістану «гра престолів» - останній шах Афганістану Захір Шах, як і його родич, діктатор Мухамед Дауд, були баракзаї дуррані, Таракі та Амін – гільзаї, але з різних племен, також гільзаї були Бабрак Кармаль (за матір’ю) і Ґульбуддін Хекматіар, один з головних лідерів збройної опозиції. Не розуміючи всіх цих деталей, втім, більшість воєнних спеціалістів в СРСР (Ахромеєв, Огарков і інші) були категорично проти військового втручання у справи в Афганістані, хоча про це просили і Таракі, і Амін. Навіть після штурму палацу Аміна і введення «обмеженого контингенту» в Афганістан, довгий час радянські війська утримувалися проти збройного втручання, і лише під тиском настійливих прохань Бабрака Кармаля було ухвалене рішення «начать активные действия совместно с армией Демократической республики Афганистан по разгрому вооруженной оппозиции». Починаючи з цього моменту розпочалося справжнє пекло, що розтягнулося майже на десять років – 420 військових операцій, більш ніж 200 спеціальних операцій, безповоротні людські втрати «обмеженого контингенту» - більш ніж 20 000. Крім пуштунів, у збройне протистояння були втягнуті та інші, доволі численні народи Афганістану – таджики Ахмад-Шаха Масуда і Раббані, підтримувані Іраном хазарейці, а з боку урядових сил – узбеки Дустума. Таким чином, все це швидко перетворилося на повноцінну громадянську війну з ознаками міжетнічного конфлікту.

Як потім сказав Ахромеєв у 1986 році: «Немає жодного завдання, що не вирішувалося б, але результату нема… Ми програли боротьбу за афганський народ».

Ті ж самі граблі

Хто, як не американці, що надавали підтримку різним групам в Афганістані, щонайменше, з літа 1979 року, повинні були знатися на всіх хитросплетіннях місцевих реалій. Але події, що розгорнулися після 2001 року, і розтягнулися на довгі 20 років, показують нам, що належних висновків зроблено не було.

Тож США і їх союзники натрапили в Афганістані на ті ж самі граблі, що і їх попередники.

Головним ворогом західної коаліції в Афганістані були Аль-Каїда та Талібан, що необачно надав їй притулок. І якщо з Аль-Каїдою більш-менш все зрозуміло, то з Талібаном не все так просто. Всі, хто пише про талібів, підкреслює те, що це від початку рух прибічників однієї з радикальних форм ісламу, деобанді, що дуже негативно ставляться до будь-яких народних чи суфійських форм ісламу і наполягають на суворому дотриманні норм шаріату. Втім, мало хто звертає увагу, що більшість талібів від початку походили з гільзаїв, що мешкали у районі Кандагару та пакистанського Вазірістану.

Власне, і виникли таліби, як альтернатива нескінченній війні за владу в Кабулі між колишніми союзниками – Раббані (таджики) і Хекматіар (пуштуни), а також зловживанням місцевих «польових командирів» у провінціях. На тлі цього прості і зрозумілі ідеї талібів – єдність всього Афганістану, єдиний шаріатськіий закон для всіх – швидко набули популярності, і Талібан почав свій переможний наступ по всьому Афганістану. Але у північних районах цей наступ натрапив на території таджиків, де панував славетний Ахмад-Шах Масуд, тому через деякий час встановилася ситуація, коли більшість території країни контролювалася талібами, але близько четвертини на Півночі займав так званий «Масудістан», територія, контрольована силами відновленого «Північного альянсу». І хоча в 1998 році Талібан відбив провінцію Балх, діставшись до кордону з Узбекистаном все ж в цілому така ситуація протрималася, практично, до вторгнення сил західної коаліції у 2001-му році.

Незважаючи на загибель Ахмад-Шаха Масуда за два дні до теракту 11 вересня 2001 року, Північний Альянс, за підтримки США та інших держав, у листопаді того ж року розпочав широкий наступ, буквально через кілька днів взявши без бою Кабул, а 7 грудня – Кандагар, останній «бастіон» талібів, після чого рештки сил Талібану вирішили за краще зникнути у горах Пакистану.

У грудні 2001 року, за підтримки західної коаліції, тимчасову адміністрацію Афганістану очолив Хамід Карзай, пуштун і представник дуррані (з клану карзай племені попалзай, близького до «шахського» роду садозай). У 2002 році джирга, рада племен, затвердила його, як президента Афганістані, а у 2004 році він був переобраний президентом на всеафганських виборах. Втім, довгоочікуваного миру і спокою його правління не принесло, навіть незважаючи на масштабну військову, політичну і економічну підтримку Заходу – країна перебувала у жахливому стані, корупція, мільярди доларів західної допомоги, що буквально розчинялися у повітрі, не доходячи до знедолених людей, вирощування маку і наркоторгівля сягнули рекордних показників, зловживання і порушення під час виборів тощо. У 2014 році йому на зміну прийшов Ашраф Гані (з гільзаїв), втім, і за його правління небагато що змінилося, що й привело до переможного наступу талібів влітку 2021 року. Яскравим фіналом його правління була його покваплива втеча кількома автівками, набитими грошима, частина з яких так і залишилася лежати на злітній смузі аеропорту.

Таким чином, чергова імперія, витративши два десятки років, трильйони доларів, втративши 6000 своїх воїнів загиблими і 20 тисяч пораненими, фактично, просто утримувала весь цей час на своїх багнетах корумпованих «царьків» з місцевих еліт, так і не спромігшись вникнути у хитросплетіння багатовікових чвар між ними.

Який з усього цього можна зробити висновок? Не можна силоміць затягнути у демократію (чи в «соціалізм») багатомільйонний народ, що фактично сам воліє дотримуватися родоплемінного ладу з елементами феодалізму, тим паче, спираючись тільки на військову силу, гроші та корумповані місцеві «кадри». До демократії треба дорости, це довгий і болісний шлях для будь-якої держави чи нації, і не вийде прискорити цей ріст, смикаючи за паростки, що тільки-но прорізались. Тільки «поливати і підстригати, і так триста років». І якщо в Ірані ми маємо прецедент успішної перемоги та будування держави «ісламськими революціонерами», зовсім не факт, що щось пристойне вийде у талібів, що знову дорвалися до влади. Бо підняти владу, що буквально «валяється», то не ніколи не було проблемою, проблема – втримати державу, що живе в минулому, у світі, що так карколомно змінюється просто у нас на очах.

Автор тексту: Борис Бідічев - експерт Центру "SEAL", Керівник експертної групи Ради сприяння імплементації реформ Міністерства оборони України.

Матеріал даної статті є об'єктом авторського права. Забороняється копіювання, розповсюдження (у тому числі шляхом копіювання на інші сайти та ресурси в Інтернеті) або будь-яке інше використання інформації і об'єктів без попередньої згоди правовласника.